«Розгорнути розвідувальну і пропагандистську роботу стосовно української еміграції»

Внаслідок Другої світової війни величезна кількість українців опинилася із різних причин поза межами своєї батьківщини. Частина з них за добровільною чи примусовою репатріацією повернулася в СРСР. Решта не захотіла цього робити здебільшого з політичних міркувань і залишилася в країнах Європи, Південної Америки, у США й Канаді. Процеси, які відбувалися в тодішньому середовищі української еміграції, стали предметом особливої зацікавленості радянських спецслужб. Органи МДБ/КДБ впроваджували свою агентуру в різноманітні організації і рухи, намагалися внести розкол між ними, спровокувати конфліктні ситуації з місцевою владою, проводили пропагандистські акції на виправдання радянської політики. Про це свідчать розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.  

Упродовж  1946–1947 років МДБ УРСР завело низку справ із назвами «Українська еміграція в Німеччині», «Українська еміграція в Англії», «Українська еміграція в Польщі»… В оперативну розробку брали осередки з компактним мешканням українців за кордоном. Ось формулювання з однієї із постанов: «З метою концентрації цих матеріалів і подальшої їх розробки завести літерну справу під назвою «Українська еміграція у Франції», для чого виділити наявні по цій країні матеріали з літерної справи № 95 «Українські націоналісти в країнах Європи».

Що ж це були за матеріали? Перш за все, відомості про табори для переміщених осіб, так званих Ді-Пі (displaced persons). У них перебували колишні військовополонені, остарбайтери, біженці й евакуйовані німецькою владою особи, учасники ОУН, УПА та інших політичних організацій, які не хотіли повертатися в СРСР, щоб уникнути репресій.

В архівних документах згадується про табори, в яких перебувала найбільша кількість українців. Вони розташовувалися в містах Регенсбург, Міттенвальд, Берхтесгаден, Новий Ульм, Аугсбург, Ашафенбург, Ельванген, Мюнхен, Ганновер, Гайденау, Вайден, Траунштайн, Герсфельд та інших. Зазначається, що українці активізували організаційну роботу з налагодження культурно-освітньої роботи, навчання дітей у школах різного рівня, виховання молоді в культурних товариствах та українській скаутській організації  «Пласт», заснували чи відновили низку дослідних, освітніх та інших установ, газет, створили так звані допомогові комітети і фонди, які займалися збиранням коштів для облаштування людей на новому місці.

Українці гуртувалися і чітко заявляли, що вони на еміграції не збираються лише доживати свої дні, їхня мета – продовжувати боротьбу за незалежність України, рішуче відстоювати свої інтереси, права і свободи, привертати увагу світової громадськості до українського питання, розвінчувати сталінський комуністичний режим і радянську пропаганду, в полоні якої опинилися країни Заходу.

Після війни керівники українських політичних партій, як свідчать архівні документи, повернулися до питання створення єдиного консолідованого центру, який би об’єднав навколо себе всю українську еміграцію. Мала місце спроба надати заснованій у 1948 році Українській національній раді (УНРаді) характеру екзильного парламенту із шести політичних партій: Української соціалістичної партії, Української революційно-демократичної партії, Українського націонал-демократичного об'єднання, Організації українських націоналістів (під керівництвом полковника Андрія Мельника) і Організації українських націоналістів-революціонерів (під керівництвом Степана Бандери). До найбільш активних борців з радянським режимом належав Антибільшовицький блок народів (АБН) – дочірня організація ОУН-р (бандерівців) під головуванням Ярослава Стецька. АБН діяв як міжнародне об’єднавши екзильних політиків, які представляли «уярмлені росією народи» СРСР та Центрально-Східної Європи.

З урахуванням того, що українська еміграція виявилася найбільш організованою, активною і послідовною у критичному ставленні до політики кремля, органи держбезпеки СРСР прискіпливо відстежували її діяльність. У перші повоєнні роки було видано низку розпоряджень, вказівок, циркулярних листів з цього приводу.

Так, у квітні 1946 року народний комісар державної безпеки УРСР Сергій Савченко підписав директиву, адресовану всім начальникам управлінь НКДБ, під назвою «Про завдання розвідувальної роботи за кордоном по українській лінії». До неї додавалося орієнтування «Про діяльність українських націоналістичних формувань за кордоном». Під поняття «націоналістичні» тоді підпадали практично всі українські осередки за кордоном. В орієнтуванні зазначається, що українська еміграція після війни сконцентрувалася головним чином на території Німеччини, Італії і Австрії, що контролювалася англо-американськими військами. «Перший період поновлення організаційної діяльності українських націоналістів після поразки Німеччини, – йдеться в документі, – характеризувався прагненням останніх зосередити всіх біженців у створених англійцями й американцями спеціальних таборах, перешкоджати репатріації радянських громадян в СРСР і добитися надання всім біженцям права притулку як політичним емігрантам».

Крім цього, наводиться інформація про діяльність «Українського допомогового комітету» (УДК) на чолі з Василем Мудрим. Зазначається, що в складі комітету діяли такі відділи: організаційний, преси та інформації, молодіжний, фінансовий, з роботи серед жінок, культурно-освітній та громадського забезпечення. Наводяться деякі статистичні відомості зі звіту УДК. Зокрема, повідомляється, що «станом на кінець 1945 року УДК зареєстрував 600 000 українців, які мешкали на території Німеччини, із них перебувають в американській зоні – 300 000, в англійській – 200 000, у французькій – 100 000. 90% мешкають у таборах і 10% – у приватних квартирах. Серед емігрантів ними (комітетами. – Прим.) взято на спеціальний облік: інженерів – 2 000, адвокатів – 2 600, священиків – 600 (зокрема й 12 єпископів), службовців і торговельних працівників – 6 900, робітників різних професій – 170 000».

У документі НКДБ наголошується на тому, що «характерною особливістю підривної діяльності українських націоналістів на даному етапі є їхнє прагнення до об'єднання і вперше на цьому напрямку досягнуті результати» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 11780.– Т. 2. – Арк. 24–25).

Відтак у директиві ставиться завдання активізувати закордонну роботу по українській лінії і задіяти для цього всіх наявних агентів, відшукати тих, з ким втрачені зв’язки, відрядити до них кур’єрів, зібрати відомості про агентів, які володіють іноземними мовами, з метою їх підготовки до виведення за кордон.

Подається перелік питань, які необхідно з'ясовувати через агентуру, а саме:

місцезнаходження, назва, період виникнення, особистий і керівний склад українських організацій за кордоном, їхнє політичне забарвлення і офіційна платформа, форми і методи діяльності;

друковані органи українських організацій, їхні наклади, способи поширення, матеріальна база, відомості про кореспондентів і редакторів, зразки друкованої продукції;

особливо ретельно здобувати відомості про керівників українських націоналістичних організацій, місця їхнього мешкання, спосіб життя, особисті контакти, прикмети, фотознімки;

про місця знаходження таборів для переміщених осіб і умови проживання в них;

про діяльність української уніатської церкви, відомості про приходи і священиків;

про правове становище українських емігрантів, за якими документами мешкають, хто, де і на якій підставі надає їм посвідки на проживання.

При цьому зазначається, що «за будь-яких слушних обставин агентура зобов’язана здобувати для передавання нам зразки подібних документів і чисті бланки з докладними описаннями до них» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 11780.– Т. 2. – Арк. 3–4). Це щоб із таких бланків виготовляти документи агентам НКДБ й відправляти їх за кордон для впровадження в середовище української еміграції, збирання інформації, вчинення всіляких провокацій та виконання інших спеціальних завдань.

У москві, в МДБ СРСР, начальник 1 управління (зовнішня розвідка) Павло Фітін назвав цю директиву «своєчасною і правильною», про що свідчить один із тогочасних документів. Доповідалася вона і першому секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову (доповідна записка МДБ УРСР «Про діяльність Організації українських націоналістів (ОУН) за кордоном» від 14 червня 1946 року). У ній висловлювалася стурбованість активністю української еміграції за кордоном, зазначалося, що «українська еміграція за кордоном є найчисельнішою і однією з найактивніших у боротьбі з радянською владою».

При цьому в директиві наводилися слова із перехопленого листа Степана Бандери, в якому той писав: «…Нині з розвитком і ускладненням міжнародної обстановки починає рости зацікавленість такими силами, як наші… Я сподіваюсь, що нам буде відкритий офіційний шлях. Цих можливостей ми не випустимо… У Німеччині скрізь розширюється братерство між українцями і союзниками (спільна робота громадських закладів). Це має великий політичний вплив і робить для української справи хорошу репутацію…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 11780.– Т. 2. – Арк. 51).

Невдовзі, у травні 1947 року, як свідчать матеріали справи «Українська еміграція у Франції», москва орієнтувала МДБ УРСР: «За одержаними ПГУ МДБ СРСР відомостями, найближчим часом у Парижі відбудеться конференція українських націоналістичних організацій і груп, що перебувають у Франції… На конференції будуть обрані делегати на з’їзд українських націоналістичних організацій Європи… Передбачається, що з’їзд створить єдиний керівний орган українських націоналістів у Європі, намітить заходи із надання допомоги так зв. переміщеним особам…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9866. – Арк. 211).

У спецповідомленні МДБ УРСР на ім'я міністра закордонних справ УРСР Дмитра Мануїльського уточнювалося, що це була не конференція, а 2-й конгрес «Об'єднання українських робітників у Франції» (ОУРФ), який проходив у Парижі з 31 травня по 1 червня 1947 року. На ньому виступали представники різних організацій і закликали до об'єднання зусиль, засудження політики СРСР, підтримки національно-визвольного руху українського народу за свою незалежність.

«Особливо ворожим стосовно СРСР, – зазначається в документі, – був виступ греко-католицького священика Жолкевича, делегата «ОУРФ» від м. Крансак, 32 років, українця… У своєму виступі Жолкевич з особливою ненавистю говорив про «радянське ярмо і т. п. на Україні», про «героїчну боротьбу українських повстанців», закликав членів «ОУРФ» розгорнути ще більшу антирадянську пропаганду серед еміграції». А представник від «Об'єднання білоруських робітників у Франції» Ридлевський у своєму виступі заявляв: «Нашим спільним ворогом є москва, яка продовжує господарювати на батьківських землях, глумиться і знущається над нашими братами й сестрами…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9866. – Арк. 351–352).

У травні 1948 року, міністр державної безпеки УРСР Сергій Савченко у документі на ім’я начальника Управління контррозвідки МДБ СРСР Центральної групи радянських військ, дислокованої в Австрії, генерал-лейтенанта Михайла Бєлкіна знову акцентував увагу на подібних тенденціях: «МДБ УРСР має достовірні відомості про те, що останнім часом закордонні «політичні» групи української еміграції значно активізували свою діяльність у напрямку консолідації українських націоналістичних організацій різноманітних течій в Європі й Америці і створення єдиного військово-політичного центру антирадянської боротьби…» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9780. – Арк. 40–41).  

У жовтні 1951 року міністр державної безпеки УРСР Микола Ковальчук інформував ЦК КП(б)У про те, що «в м. Мюнхені відбулася надзвичайна консолідаційна сесія Головної Ради «Центрального представництва української еміграції», на якій формально відбулося організаційне об'єднання цього «представництва», створеного ще в 1947 році, з діючими на території Західної Німеччини «Союзом українців у Німеччині» і «Українським допомоговим комітетом» в одну організацію «Центральне представництво української еміграції» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 9845. – Арк. 220).     

На таких документах МДБ стоять резолюції: «Активізувати роботу в середовищі української еміграції», «Посилити агентурну діяльність», «Внести пропозиції з розкладання української еміграції» та інші. Йдеться і про конкретні заходи. Так, скориставшись інформацією про формування при ЦК КП(б)У комісії з переселення українців із Франції, в МДБ УРСР запропонували використати її членів для збирання розвідувальних відомостей по українській лінії. В іншому випадку  до складу виконавчого комітету УНРади впровадили агента. Відтак він був посвячений у всі справи, особисто тісно контактував із керівництвом комітету, доповідав про все своїм кураторам і отримував від них завдання сприяти розколу в лавах новостворених емігрантських структур.

Так само органи МДБ СРСР прискіпливо відстежували діяльність в еміграції не лише УНРади, а й представників руху українських націоналістів, гетьманців, інших течій та організацій, а також товариств українців, створених у багатьох країнах. В архівних документах нерідко фігурують списки їхніх членів. Активні діячі ставали фігурантами чекістських оперативних справ. Стосовно них розробляли спеціальні заходи, щоб тих, хто не відмовився від своєї принципової патріотичної позиції, показати у негативному світлі – такими собі прислужниками світового імперіалізму і буржуазії. Головною метою цих заходів було змусити відмовитися від боротьби за самостійну Українську державу, за об’єднання і консолідацію всіх емігрантських кіл.

Щоб внести розбрат, вдавалися до всіляких хитрощів, вигадок, провокацій, як це було з «Українським народним союзом у Франції». Ця прогресивна емігрантська організація активно відстоювала права співвітчизників, займалася національним вихованням українських заробітчан та біженців і була однією з найсильніших серед української діаспори в Європі. На її чолі стояли такі визначні діячі як генерал Микола Капустянський. Зусиллями союзу у Парижі почав виходити тижневик «Українське слово». На противагу цьому за підтримки радянського посольства був створений «Український національний фронт». У архівних документах зазначається, що агітатори цієї організації проводили в різних містах мітинги, на яких розповідали про те, як добре живеться в СРСР.

Крім цього, за свідченнями  Любомира-Ежена Гузара, члена керівної ланки «Українського народного союзу у Франції», «ця організація насильно і незаконно заволоділа приміщенням української друкарні і бюро Союзу, і законним власникам досі не вдалося вигнати її звідти. «Український національний фронт» видає і поширює українську газету, на видання якої не мав дозволу… «Український національний фронт» деморалізує українських робітників, підбурюючи їх проти своїх французьких господарів. Він відкрито проводить пропаганду, спрямовану на репатріацію українських робітників» (ГДА СЗР України. – Ф. 1. – Спр. № 10732.– Т. 1. – Арк. 22).

Органи МДБ (а невдовзі – КДБ) СРСР використовували такі ситуації, а нерідко й самі створювали їх для розпорошення сил української еміграції і внесення розколу в її лави, розгортали діяльність різноманітних рухів і організацій прорадянської спрямованості, а також друкованих видань, на сторінках яких публікували провокативні й наклепницькі статті про український національно-визвольний рух. Понад те, радянські спецслужби вдавалися до відвертого тиску на лідерів української еміграції і навіть до їхньої фізичної ліквідації. Але, як свідчать розсекречені документи із архівних фондів розвідки, голос українців постійно лунав на міжнародній арені, і жодні зусилля й підступні дії кремля не змогли його заглушити.