Служба Зовнішньої Розвідки України

Аналіз існуючих історичних матеріалів періоду Київської Русі, Гетьманщини, Української Народної Республіки, Директорії дає змогу виокремити певні документи щодо діяльності у ці роки українських державних діячів та очолюваних ними військових структур з розвідувального забезпечення військових операцій.

За часів Київської Русі залежно від ситуації застосовувалися окремі форми і методи розвідувальної діяльності з метою своєчасного одержання інформації про агресію, плани і наміри монголо-татарських орд, печенігів, половців, Візантійської імперії. Однак спеціальних організаційних структур розвідки у цей час ще не існувало. Подібні структури були сформовані у період Козацької держави 16-17 століть, до чого безпосереднє відношення мав гетьман Богдан Хмельницький. Це були підрозділи козацької розвідувально-дозорної служби, військові розвідувальні загони, дипломатичні місії, резидентури та окремі емісари на території інших країн. Пізніше, у 1917 – 1920 роки, за роки діяльності Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки в основному створювалися і функціонували підрозділи української військової розвідки. Їхня діяльність спрямовувалась на захист національних інтересів України, перш за все національного суверенітету і територіальної цілісності, боротьбу з диверсійними та терористичними актами.

Надалі історія української зовнішньої розвідки тісно пов’язана з утворенням і діяльністю Всеросійської надзвичайної комісії /ВНК/, яка згодом перетворюється на Державне політичне управління /ДПУ/ при НКВС, а після проголошення СРСР – в Об’єднане державне політичне управління /ОДПУ/. 20 грудня 1920 року у складі ВНК створюється Іноземний відділ. Завдання щодо організації закордонної роботи силами ДПУ Української Соціалістичної Радянської Республіки було поставлено центром у середині 1924 року. Перші ж відповідні директиви з Іноземного відділу ОДПУ СРСР почали надходити в березні 1925 року. У той же період, у другій половині 1921 року, на території України у містах Одесі та Новоград-Волинську були розгорнуті перші підрозділи радіорозвідки, що виконували завдання Спеціального відділу Всеросійської надзвичайної комісії.

Спочатку в Україні розвідувальний підрозділ був невеликий і структурно входив до інших управлінь ДПУ, згодом став самостійним у складі трьох територіальних відділень у Києві, Харкові та Одесі, перед якими стояло завдання щодо здійснення розвідувальної діяльності на території сусідніх держав та проникнення в закордонні емігрантські центри з метою одержання інформації про їхні плани і наміри антирадянського спрямування.

Напередодні та під час Великої Вітчизняної війни у різні періоди в центрі та Україні діяли, відповідно, Перше /розвідувальне/ управління з добування інформації військово-політичного характеру за кордоном та Четверте управління НКВС з організації підпільно-партизанського руху та розвідувально-диверсійної роботи в тилу ворога. Декілька підрозділів радіорозвідки на території України виконували завдання 5 управління (радіорозвідка) НКВС СРСР. Вони діяли у складі фронтів Червоної Армії і брали участь у розгромі німецько-фашистських військ та визволенні України.

Українські розвідники, які перебували за кордоном, у тому числі на нелегальному становищі, добували важливу інформацію про підготовку гітлерівської Німеччини до війни. Зокрема, цінні відомості були одержані від Миколи Глущенка, який тривалий час проживав у Берліні і Парижі, вміло поєднуючи амплуа видатного художника і розвідника. Прикладом створення активно діючого підпілля в Україні була робота кадрових розвідників Івана Кудрі в Києві, Віктора Лягіна в Миколаєві, Володимира Молодцова в Одесі. Розвідувально-диверсійною діяльністю ефективно займалися з позицій партизанського загону розвідники Дмитро Медведєв, Микола Кузнєцов, Микола Прокоп`юк. За мужність і героїзм їм присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

На завершальному етапі війни українська розвідка вивела у глибокий тил відступаючих гітлерівських військ добре підготовлених розвідників для подальшого використання як під час, так і після війни. Деякі з них протягом досить тривалого часу надавали важливу інформацію військово-політичного, науково-технічного та економічного характеру.

У післявоєнний період українська розвідка існувала як територіальна складова єдиного загальносоюзного розвідувального механізму, у повному обсязі виконуючи всі покладені на неї завдання у складі НКВС-МДБ-КДБ Української РСР.

Після проголошення незалежності України було створено Головне управління розвідки у складі Служби національної безпеки України, організаційно-штатну структуру якого затверджено відповідним наказом Голови СНБУ 28 грудня 1991 року. Перед ним стояло завдання в короткі терміни створити класичні напрями роботи сучасної розвідслужби, визначити стратегію розвитку, основні засади, форми й методи діяльності за нових умов і налагодити постійне інформування вищого керівництва держави з актуальних проблем національної безпеки.

На території УРСР дислокувалось декілька підрозділів стратегічної радіорозвідки Комітету державної безпеки СРСР та Головного розвідувального управління Генштабу МО СРСР, на базі яких на початку 90-х років було створено Управління радіоелектронної розвідки та контррозвідки Служби безпеки України (Управління „Р”).

Наприкінці 2000 року Головне управління розвідки Служби безпеки України відповідно до Указу Президента України одержало статус національного розвідувального органу, що давало можливість координації усієї розвідувальної діяльності.

Важливим кроком у справі зміцнення правових засад став ухвалений у березні 2001 року Закон України „Про розвідувальні органи України”. У ньому чітко визначено мету, основні завдання та принципи роботи зовнішньої розвідки, окреслено права і сфери діяльності розвідорганів, порядок взаємодії між ними та іншими державними органами, відносини з іноземними спецслужбами тощо.

У лютому 2004 року Указом Президента України на базі Головного управління розвідки та Головного управління "Р" був створений Департамент розвідки СБ України.

Нинішній період діяльності української зовнішньої розвідки бере свій відлік з 14 жовтня 2004 року – дня підписання Указу Президента України „Про Службу зовнішньої розвідки України”. З цього часу СЗР України функціонує як самостійний державний орган, створений на базі розвідувальних підрозділів Служби безпеки України.